Ділюся з вами...

А барабанщики таки можуть всю ніч! Перевірено на собі. Дуже радий що побував на цьому прекрасному фестивалі в ролі барабанщика.


Пару ночей я провів біля ватри граючи на барабані, сон це звісно добре, але коли потрапити в шалений потік магічних барабанних ритмів, то якось не до нього.

Цей фестиваль, ці люди і ці стихії допомогли мені стати кращим, ніж я був перед цим.
Спочатку я тут хотів накатати розгорнуту статтю про те, що і як відбувається на фестивалі, щоб заохотити побувати на ньому своїх читачів, але розумію що туди потрапляють ті хто має там бути і тоді коли має.

На фестивалі я познайомився з кількома дихальними практиками якими безпосередньо можна впливати на стан свого тіла, краще познайомився з йогою, дізнався що є така річ як тантра, занурювався у чарівний всесвіт вокального звучання, познайомився з техніками управління своєю увагою і енергією, а також багато чого усвідомив...
Програма фестивалю була дуже насичена пізнавальними практичними/теоретичними майстер-класами в найрізноманітніших сферах. Цих м-к. так багато, що на всі потрапити просто неможливо, але кілька разів у день по графіку відбувається "лінійка тренерів", де кожен тренер коротко розповідає про те чого він може навчити чи показати, а інші учасники фестивалю вибирають до кого їм йти...
Щодня купався у морі і загоряв під ласкавим Сонцем без всяких текстильних виробів на тілі і це було прекрасно!
Взагалі туди приїздить багато неймовірних людей, і під час самого фестивалю з тобою стається багато подій. Я навіть думав, що варто вести фестивальний щоденник. Та насправді все вже записано мною ще до мене.

Дякую всім людям котрі опинились в тому місці і в той час. Дякую організаторам, волонтерам за те що Казка є! Дякую своїм друзям! Дякую всім тренерам. Дякую барабанщикам з якими провів стільки драйвових вечорів і вогняним танцюристам які відкривали нам красу стихії вогню під ритми наших барабанів. Дякую Світу!
Окрема подяка тій прекрасній людині, що знайшла мою надовго забуту сумочку з фотоапаратом та купою дрібних цінних речей і подбала про те, щоб вона потрапила до свого власника (до мене). Цей фоторепортаж присвячую цій Людині.

Отож, пропоную до уваги ФОТОРЕПОРТАЖ З ФЕСТИВАЛЮ
Погрався також трішки у фотографа :)

.

6 червня я проїхав свій найепічніший 300 кілометровий веломарафон за час відколи зробив це вперше. Справа в тому, що переддень заїзду дуже активно працював, аж так, що зміг лягти спати десь після першої. А старт на 6:00 ранку, очевидно що треба встати завчасно, щоб зібратись і доїхати. Збір взагалі на 5:30, що правильно. Все було як у приказці "з корабля на бал", якщо точніше то з "корабля" на "корабель".
Не зробив декотрих приготувань які роблю перед веломарафонами, не виконав декотрих своїх передмарафонних ритуалів, не поїв зранку, тай прокинутись тоді було для мене вже ледь не подвигом. Тому цей заїзд був трішки інший...

І ось, скількісь там хвилин по шостій, всі вже рушили. Робимо з Сергієм стартову знимку і рушаємо теж.


( Читати і дивитись далі )

Давно вже пора розказати про зимовий похід в який ходили. Отож, минав перший тиждень безсніжного січня. Я ловив себе на думці шо відпустка підходить до кінця, хоч займався корисними справами, але нікуди не їздив. Вечірню тишу розсік телефонний дзвінок. Телефонувала моя подруга Оксана і зробила пропозицію від якої я не міг відмовитись. Піднятись на Чорногору (ПіпІван) зимою було одним з того чого я ше не робив, але варто спробувати. Це було надто заманливо. Оксана знала до кого звернутись з такою шальоною пропозицією і попала в яблучко. Вирішили шо виїжджаємо за два дні, так і зробили.І ось ніч з 11 на 12 січня, ми зустрічаємось на головній автостанції Тернополя, десь за пів години має відправитись наш автобус до Франківська.

Але пригоди почались з моменту коли ми підійшли до каси, щоб взяти квитки. Виявилось, що автобус яким ми планували добиратись "вже давно не ходить". Хоч на сайті в розкладі було чорним по білому написано, шо ходить. Все миттю змінилось. А плани всі полетіли шкереберть, можливо хтось на нашому місці вже би розійшовся по домах спати, але не ми. В нас почався "план Б", ми почали розглядати всі варіанти альтернативних способів добирання. Зійшлись на тому шо треба їхати автостопом. Далі ми викликали таксі яке довезло нас до місця на якому можна пиняти машини. Не встиг я дорозказувати байку про якусь з моїх автостопних поїздок, як нам спинилась перша автівка. І вдень не завжди так швидко ставали.) Нічний автостоп почався вдало. Чоловік їхав до Чорткова, а нас висадив на повороті до Франківська в Дружбі. 

  

 Дорогі браття і сестри, сьогодні я мушу сповістити печальну новину. Після перевстановлення "Вікон" на мому комп'ютері безслідно зникла папочка "Нокія" в якій зберігались всі фотографії і видива за останній рік зроблені на телефон. А саме:

- Осіння поїздка з Вією в Ужгород і Невицький замок.
- Перший зимовий новорічний похід на г. Кукул і околицями з Вією і компанією.
- Зимовий похід/відзначання ДН Вії в районі гори Яйко Перегінське.
- Березневий (міжсезонний) похід з Вією до Писаного каменя в часі сонячного затемнення.
- Відзначання мого ДН з Вією і Антоном.
- Велоподорож до Кременецьких гір з Сашком, Антоном і Вовою в часі пасхальних свят.
- Поїздка з Вією до Тараканівського форту.
- Поїздка з Вією до Розгірча.
- Поїздка з Вією до Золочева.
- Поїздка з Антоном до Золочева/Львова.
- Поїздка-похід з Вією на волонтерську акцію з впорядкування Поморянського замку.
- Похід з Антоном до перлин неоготичної архітектури Тернопільщини. (Кількома селами тре згадати якими).
- Кількаразові поїздки до Волочиська, в гості до Антона.
- Велопоїздка з Антоном на Джурин, розчищання озерця.
- Прогулянка з Вією і Антоном по промзоні Тернополя.
- І різні знимки і видива мого життя-буття в межичассі.

Такий локальний кіньчик світу в мене стався, а це (замисліться) рік життя, такий прекрасний. Там було багато вартісних матеріалів, але шо тут казати, цього вже не повернеш. Я радий принаймні, що зміг згадати ключові події знимки і видива з яких втрачено. Деякі з них були лише в мене в одному екземплярі, а деякі фото чи цілі альбоми скидав людям, тож не все з вище переліченого втрачено.
Отак чахнув над тими знимками і видивами як Кощей над золотом. 
Висновок один: треба заливати свої фото в нет, ділитися з друзями, мати резервні копії або взагалі нічого не знімати і все тримати в пам'яті записуючи в щоденники.
Додам вдалу в даному випадку фразу - ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ! Память вона потрібна.

Але найголовніше те, що життя продовжується і нас ще чекає багато гарних моментів. Різниця лиш в тому, що цього разу врахую дану помилку, а ви вчіться на чужій, в даному випадку моїй.

Це продовження попереднього посту. Чудові гори, чудові низи - прекрасні краєвиди. Того року не полінувався і піднявся наверх. Раніше якось не доходив туда...) Всі тамтешні гори вкриті чорницями.., смакота:)

P.S В ці дні затяжливих сірих дощів треба візуалізувати літо, щоб допомогти йому прийти.
( +9 )

Деревянні церкви є унікальними і безцінними памятками як нашої так і світової архітектури. В світі є не надто багато памяток старої деревянної будови, а що вже говорити про деревянні церкви. Зазвичай такі споруди є неначе "маяками" на яких йдуть туристи і краєзнавці. Вони чудово доповнюють місцевий колорит, їх фотографують, ними цікавляться і заряджаються від них натхненням, вони вражають своєю простотою і довершеністю, а ще ці деревянні велети памятають історію, за це їх і цінують. Їх охороняють, а бережуть так, щоб і реставрувати не приходилось. Все це так, але нажаль не в нашій країні... Людей в нас розівчили цінувати своє, відучили відчувати прекрасне, а жаль. Мало хто розуміє, що справжня краса в унікальності. Не те, щоб бути "не таким як усі" (це не так важливо), а МАТИ не таке як у всіх; точніше мати щось таке, чого більше (або майже) ні в кого нема! Саме тоді МИ будемо цікаві комусь, саме тоді нас будуть поважати, саме тоді до нас потягнуться люди. І це стосується багатьох речей.

На щастя в нас є ця унікальнісь, але її (цю унікальність) приховують і навіть потрохи нищать деякі фактори. Недостатня проінформованість людей в плані нашої української культури (до якої належить і архітектура). І друге це поганий догляд, (а інколи і його відсутність) за арх. памятками, в тому числі й деревянними церквами. А як результат буває трапляються вельми плачевні випадки... На мою думку саме ці два чинники є основними, що не дають проявитися нашій унікальності в культурі архітектури і загалом. Нам потрібно берегти і примножувати все унікальне і неповторне що ще в нас залишилось, і паралельно все це відкривати для Світу, нам є чим похвалитися!

А як монументальні камяні собори? - скаже хтось. - А вони без сумніву є теж прекрасними і цінними, у всій Європі, але ж деревянні церкви є лиш в словянських і скандинавських країнах, а за стилями і техніками побудови відрізняються у кожному регіоні, а є й такі унікальні, що тепер при наявності всіх наших буд. технологій, навіть при великому бажанні відтвортти є дуже складно а інколи й неможливо. Першим кроком, щоб стати цікавими для світу має бути збереження того що нам залишили предки, другий крок це промоція того що ми зумієм зберегти.

А тепер пропоную відволіктись і поглянути на сучасний стан речей. Світ пожирає паршива глобалізація разом з її сестрою тотальною урбанізацією. У містах будуються однакові бетонно-скляні коробки, по всьому світі, у різних містах їх штампують неначе на конвеєрі. У старших містах історичну забудову інколи змушують тіснитися з її молодшими і більшими "братами". Знищуються зелені насадження і парки, знову ж таки на тих місцях виростають незграбні багатоповерхівки - хмародери. Дихати стає все важче, та що там дихати, тепер вже і дивитися на все це безглуздя стає страшно. Раніше кожне місто мало те, чим воно відрізнялось від інших, свої особливі споруди, парки.., що разом створювали властиві лише їм пейзажі. А що тепер? Тепер всюди позахаращували одинаковими коробками. Ню-Йорк, Бангкок, Токіо, Пекін, Лос-Анджелес, Каракас.., Москва..... Київ..? Та скоро їх відрізнити неможливо буде! Чим міщанам тоді гордитись чи тішитись, бетонним хмарочосом з підземною парковкою збудованому на місці колись любимого скверу?! Де та унікальність?

( Фото та епілог. )