Зима...якою чудесною вона може бути, і всі ми можемо відчувати це на собі, помічати цю красу навколо себе, але не всі здатні відкрити очі...просто вийти на вулицю, покинути всі справи і бути заодно з стихією...
Стихія, зима, яка вона велична та сильна і водночас прекрасна...вона сильна, її красу помічають не всі, її вбивчу красу і її силу, але свою силу вона все ж примушує помітити. Силу холоду і падаючого снігу...цих маленьких часточок води яку пройняла стихія холоду, стихія нерухомості, стихія яка все залишає на пізніше...стихія яка творить красу по своєму, і їй не потрібні для цього трави зелені чи квіти пахощами яких наповнюється вся сутність істоти що опинилась серед природи, яка є її частинкою...навіть хлюпіт чистих кришталевих вод не є тут потрібним.
Тут потрібна тиша, тут володар спокій, тут все підвладне стихії, все стає мертвим і нерухомим, якщо не засинає у теплі, якщо не знаходить енергії для життя...Смерть тут союзниця стихії, а сон її помічник.
Все зупиняється під натиском величі славної стихії, і лише думки вирують та навіюють свої ілюзії а також бажання, які здаються цілком здійсненними, а це тому, що стихія пробирається і в твої думки - вона не навіює тобі непотрібних мрій і бажань про які думають плебеї рахуючи гроші.
Стихія разом із снігом і зимним вітром навіює тобі прекрасні думки про вічне...вона спрямовує мене кудись далеко, туди куди не всі бажають заходити, боячись, що це щось не те...не те, не те куди заходить мозок людини серед їй подібних. Боячись подумати про себе щось не те...
Але я помічаю вже силу і її величність Стихію, я тепер її маленька частинка, я тепер з нею заодно, я вже добряче находився по скрипучому снігу, який грає і бринить холодною музикою, музикою яку створила її величність Стихія...
Я йду, і знаходжусь на території слави і правління Зими. Я її помічаю усюди, вона всюдисуща, вона вічна на моїй землі, вона пам'ятає більше за мене, вона підкоряє серед свого панування усіх, усіх хто певним чином опинився в її час, в час її панування на цій холодній землі.
Я йду...там де вона все опанувала, і ще не скоро прийде зміна для неї, бо то лише початок. Все навкруги біле, все взяло для себе колір її величі. А мені приємно, приємно що я це все відчуваю, я відчуваю все це всім єством своїм, а чи відчуває стихія мене у її лоні? А вона все відчуває, адже вона є стихією вседержительки Природи, а природа все відчуває і відчуває більше за нас.
А я відчуваю що належу до цієї стихії, це моя стихія, стихія таких як я. Чую падіння кожної маленької сніжинки, кожна падаючи створює ледь чутний звучок - шорох, але всі вони падаючи створюють власну мелодію - мелодію снігу, води яка належить стихії Зими.
Я вдячний цій стихії, що вона подарувала мені хвилини приємних роздумів, роздумів про вічність, сутність життя, роздумів про силу і красу серед прекрасної тиші і снігової музики. Але вдячний не лише я...от до мене долинають звуки дитячого сміху, вони мене звеселяють, додають радості життя і наснаги...гарно дивитися на радісних дітей, які серед морозу, насипів снігу та ялинок що не зупиняють своє життя навіть тепер граються і веселяться, з'їжджають на санках по свіжовипалому снігу, бігають, доганяють один одного, і їм зовсім не холодно, їх гріє радість. І нічого їм більше не треба для того щоб бути щасливими...нічого! Це українські діти які люблять зиму і коли багато снігу. Вони люблять всі пори року. Діти...ще багато не знають, що на них чекає, але все залежить від нас, і трохи від них. Все обов'язково має бути добре...
Крокую далі...інколи озираюся щоб не пропустити чогось незнаного, чогось що може раптом статися, але все навкруги тихо і спокійно, людей не видно, як і не чути...як це прекрасно! Всюди краса одноманіття, всюди падає сніг, накриваючи все живе і не живе...сніг, весь сніг то армія її величності Зими прекрасної стихії, він накриваючи собою завоював усе що накрив, зима все більше і більше утверджує свою владу накриваючи все снігом, без якого існувало б лише її ім'я.
Іду далі...крок за кроком рухаюсь вперед, оглядаюсь, бачу позаду себе яскраве світло жовтуватого відтінку...воно вирізняє себе серед темної і прохолодної зимової атмосфери, здається там тепло, хочеться побігти туди щоб зігрітися, я б так і зробив...побіг би, якби не знав що це омана, що там так само холодно, як і тут, бо не всюди де світло тепло. Бачив як гарно був освітлений той сніг падаючи додолу. Світло зникло, і я побачив проїжджаючу вдалині машину, що повернула. Машина поїхала, світло зникло і все стало як було до того, нічого зайвого, і нічого надобного ось в чому проявляється краса, а коли зима, тоді все саме так , в неї усе є щоб бути красивою, і нічого іншого не треба, вона така як вона є.
Йшов далі про все це думаючи, і все більше відчував на собі її силу. Всюди падав сніг і ці сніжинки все завойовували навколо створюючи свій настрій. Вони й мене завоювали...мій чорний берет зверху притрушений білим снігом, йшов по білому своїми черевиками, а він був на мені своїми сніжинками, лише по довгому шкіряному чорному плащі сніг спадає униз не маючи ніякої змоги притрусити мене. І лише чорний шарф, що огортав всю шию і груди ховався під плащем - нагадував своєю формою трикутник з одним нижнім кутом і двома верхнім. Будучи притрушеним снігом що добре чіплявся по шерстяних волокнах шарф нагадував сиву бороду старого вікінга-скандинавця серед такої їм звичної зимової стихії. Руки без рукавиць, щоб краще відчувати потугу зимових холодів, щоб призвичаїти себе до них і не боятись. Руки хоч і не притрушені снігом, але теж білі від холодів, я їх час від часу розтираю щоб і зовсім холодно не стало, або засуваю руки в рукави одна одної складаючи їх ніби якийсь монах. Але сніг падає по лицю, інколи лоскоче, я терплю бо не хочу витягати руки з рукавів, але коли відчуваю що мороз добряче холодить мені вуха не даючи цим спокою, то витягую долоні з рукавів праву з лівого, і навпаки, при цьому створюю рипіння добряче охололого плаща, розтираю вуха і холоду як не було.
Не боюсь я холодів, адже я біла, сильна і здорова людина, яка не боїться бути часточкою великої природної зимової стихії, яка вміє бачити її красу, а стихія та підкреслює і нашу красу, красу білих людей - вихованців цієї стихії, які звикли завжди удосконалюватись, і ставати все сильнішими на різних рівнях і у різних сферах буття...
Дивно але нас дійсно виховала ця стихія, ми під її впливом стали кращими, і будемо ставати такими й надалі, європейські нації діти цієї стихії, вона примусила нас діяти, вона зробила нас кращими! Я білий...у мене лице біле від холоду, я зрівнявся із кольором снігу, я стаю таким як він білим, холодним, строгим, сильним, я стаю частинкою білого правління, моя душа біла, але одяг чорний. Мій довгий плащ захищає мене від зайвої білоти, адже я не планую ставати настільки білим, що аж мертвим, в моїх планах життя, будучи частинкою стихії...чорною частинкою білої стихії. Але лице ж моє біле...
У світі йде гра, гра чорного та білого, одне доповнює інше, і так завжди, але коли починається хаос і одне заходить на місце іншого, тоді втрачається рівновага, і вже ніщо не має права жити.
Всюди краса у тишині, її порушують лиш звуки падаючих сніжинок, які роблять все навкруги чистим, свіжим та білим, і немає тут місця для чорних плям, бо тут царство правди.
Все таке біле і підвладне природі, видно безлисті дерева, а де не де хвойні. Вони ж не зупиняються навіть у зимку, бо це також і їхня стихія, стихія яка їм допомагає. Серед цих дерев і пануючої стихії я навіть забув, що знаходжусь серед цивілізації. Поглянув у далину і побачив силуети куполів церкви, це гарне видовище! Вони ледь виднілися, бо зима не спала і все завойовували її маленькі піддані - сніжинки, разом із засніженими силуетами церкви в снігу виднілися деякі будинки, теж силуети, ледь проглядалися вежі костелу, вони високі та невимовно красиві серед темряви, мороку що наступала і снігу який все робив свою справу, добру справу, місто неначе завмерло, чи замерзло...тимчасова смерть, де майже неможливо зустріти людей, а ті яких інколи й приходилось зустрічати були заклопотані своїми дрібними справами, і їм було не до цього. Місто було пречудове, холод - син Зими добряче все очистив...так я й відчув чистоту у всіх її проявах. Зима закликала чистоту до себе в гості...вони напевне хороші подруги. Я їх люблю.
Місто пусте, холодне і чисте всі поховалися, і лише міські споруди залишились стояти непорушно.
Йдучи далі я вже вбачав світло, не знаю звідки воно, я й не хочу знати...просто світло, світло міста. Вежі костелу, воно ще не згасле у напівкруглих вікнах старих кам'яниць, куполи церков...і маса інших красивих, та й не дуже будівель. Від них світло падало вниз, на землю покриту усю снігом...вже не таким білим, з кольором тьмяного віконного світла.
Але все в снігу, не лише земля, а й дерева, дахи всіх будівель що я бачив, і я також в снігу. І всюдисущий слизький холод створює всю цю атмосферу. Дорога по якій йшов була без слідів, була чистою, йдучи далі почав бачити силуети людей, але їх для мене не існувало, я не дивився на них, а був сам із собою.
Дивився на засніжену землю, сніжинки там відблискували сяйвом...ні не золотим сяйвом, а саме величним сяйвом благородного срібла. Так! Саме срібла, здавалося вся стежка посипана сріблом, яке очистило все навкруги. Було прекрасно і велично. Все настільки чисто, що ніщо не має права забруднювати це будь як. Все таке срібне, я згадав минувшину, а ще що срібло завжди мало велику очисну силу яка вбивала різну нечисть що вставала звідти, звідки вже не повинна була вставати.А ще це колір шляхетних людей. Адже золото це не чистий, брехливий, злочинний і вбивчий метал, який тримав у рабстві багато людей, та й зараз тримає, і так буде продовжуватись, з ним пов'язано багато гріхів і зла що творилося і буде творитися, золото є для напівлюдей які не здатні бути в гармонії, і які завжди прийдуть до кінця до того кінця де вони не стануть нікому потрібними, навіть власним родичам і друзям, яким буде потрібне їхнє золото, і так колесо крутиться далі й далі без кінця...
А стосовно срібла, то воно повна протилежність золоту, то чистий метал який має чисті властивості, і для чистих людей, які відійдуть колись у вічність, а не в небуття...А що ж таке вічність? Для кожного вона своя, у неї відійшло багато достойників, які були чистими...такими чистими як і цей сніг, срібний сніг, що мене оточує, сніг що його поширює Стихія, якій зараз підвладне усе, вона зробила все навкруги чистим і срібним. І мені здається ніщо не може заплямовувати цю чистоту! Ніщо крім червоних плям, великих червоних плям, від крові, крові тих хто якимось чином би сміли зазіхнути на цю красу, крові тих хто не посоромився паплюжити велич, і тих хто посмів сперечатися зі стихією - стихією природи, крові тих хто так любить золото більше за життя, тих хто продає життя за те золото, крові тих чорних золотолюбивців, які посміли порушувати неписані закони - закони честі і доблесті, які завжди існували, і будуть існувати всіма віками, як і природа яка виховала з нас достойних людей своїми великими стихіями.
P.S цей твір було написано в кінці 2009 року мною після того як зима добряче мене відморозила, і я не відійшовши від цього стану взяв та й написав.Фото також моє ©.![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
