Дим з комина

[hors_bor]

 А ви будь коли бачили як дим виривається з комина? Задумувались про шлях довжиною в життя, який йому довелось подолати? Ось він граючись із вітром випурхує, такий сивий між падаючих сніжинок. Він покидає попіл в каміні. Такий в нього кінець початку.

Але де йому довелось побувати до цього і скільки на своєму шляху побачити? Він же раніше то і не димом був! Вважав себе поліном. Звичайною твердою полінякою, серед маси інших собі подібних.

Кількома днями перед цим їх привезли великою машиною у двір, нашвидкоруч вивантажили, але дбайливо поскладали у дровітню. А ще зовсім недавно масивний лісовоз продираючись серпантиновим бездоріжжям з трійкою лісорубів піднімався до нього, коли воно ще було цілісним деревом. Справжнім таким великим деревом. І знову ж таки – одним з багатьох собі подібних. В компанії менших чи більших. Допоки роздався звук бензопили… і земля стала так близько.

До цього ж древо шелестіло при вітрі та протистояло натискам сильних негод, раділо кожної весни. Дерева обходяться без метушні, але теж рухаються. Їх рух стремить одночасно вниз і вгору. Зміцнюючи глибинне коріння воно тягнеться до сонця. Воно залишалось непорушним і разом з тим росло.

А навколо вирує життя! Тільки подивіться, ось діти теплого літнього дня граються довкола зеленого велета, пробують вилізти по строкатих гілках. Обіймають руками по троє і треба їм ще когось щоб осягнути його довкола повністю. Які спритніші забираються на гілля, роблять на пам'ять знімки і щоб поділитись з друзями у мережі.
А годинник тік-так, тік-так… І ось, як від несподіваного поштовху з крон обсипається сніг на лижника, що спускаючись крутими віражами пролітає повз нього. Він утікає від стада вовків, які мабуть і не женуться за ним, а просто завивають. Їх в цей час тут багатенько.

Тік-так, і вже ми бачимо якусь одну із весен, бруньки вже майже повністю перетворились на зелені листки. Сонце повернуло на Захід, а під деревом молода пара в барвистих строях насолоджується не менш барвистим краєвидом обіймаючи одне одного.

От годинник тік-так, Земля круть-верть і ми спостерігаємо ще одну з минулого картину… Ніч. Групка озброєних людей спускаються з гір в село, аж тут з далини долинає «нє двігацца!», але цієї «поради» дотрималось тільки воно – дерево. Всі решта пострибали в найближчі заглибини, поховались і за нього теж! Залунали перші постріли. Почався бій. І якби все не так швидко відбувалось, то дерево може б і запам’ятало ту кількість лісових вояків, життя яким врятувало своїм міцним стовбуром. Тоді воно отримало пошкодження, та йому на віку було вже не звикати.

Але чого тільки не доводилось бачити деревцю до того? Багато відбувалось навколо, багато що повз нього проминуло. Пережило воно різні перипетії і війни. І було воно свідком присяги новонабраного куреня Січових Стрільців. І скільки ж різних подій бачило в тих часах. Наступ східного супостата, оборони і атаки, штурми ключових висот і обмін опадами з гармат. Тоді ж то дерево й отримало перші «поранення», на щастя щось важке його минало. Щастило дереву нашому. Але мусіло допомагати людям у їх воєнних іграх. Вони прив’язували до нього троси і канати якими витягували на гори і на основні позиції багатотонні гармати. Вони копали, рили, вирівнювали. Коли треба відгортали, коли треба насипали. Свої військові дороги прокладали. А коли то зробили, то накопали ям в які позасідали, а його в якості опорного стовпа використали і обмотали товстим і колючим дротом. Була то смуга перешкод, щоб штурмовикам життя легким не здавалось…

Були поділи і переділи кордонів, нещодавно нові прикордонні стовпці перетворювались на «старі», виникали і завершувались ще війни і конфлікти. Імперії боролись не на життя. Виникали і занепадали держави, мінялись правителі. А дроту так ніхто і не знімав. Так воно з ним і зрослось. Поглинуло. Як добре, що на початку життя з ним відбувались інші події. Більш приємні, а ще більш цікаві. За схожих воєнних обставин може й не вижило би.

А було то за сучасними мірками вельми давно, ще коли були в цих краях відьми і мольфари. Тай інші сутності тут водились. Було воно ще молодим як для дерева, зеленим свідком того, як маг мольфар з сильною стихією змагався. Відганяв бурю, а блискавки в потрібний йому бік скеровував. А ще давніше ледь не пожовтіло з переляку, коли якась дивна чаклунка (люди кажуть відьма) хотіла з його гілок мітел наробити. Та щось її зупинило. Передумала.

Осінь прийшла. Батьківське – материнське дерево розкидало насіння. І через пару років на світ з’явилось маленьке, але гарне деревце що добре розвивалось. Воно то й кинулось в очі ватажку опришків, який шукав якраз підходящого саджанця для одної вельми важливої справи. Це була перша і остання подорож в житті дерева. Невдовзі росло воно на пагорбі у лузі серед трав, де бджоли збирають пахучий нектар, неподалік лісу з добрим краєвидом навколо. А задум в опришка був майже стратегічний. Десь він сховав великі скарби, а дерево мало бути (певно й було) орієнтиром в пошуках. Для майбутніх поколінь. Аж коли виросте великим і помітним. Мав силу і щось знав цей ватажок. Заговорив деревце такими словами, що захищало його щось надпотужне, допоки росло і набиралося міцності.

Багато птахів з того часу звили гнізда в його кронах. Художники ховались в його тіні малюючи картини. Багато пісень проспівані і багато води стекло. Як і часу…

А почалось все ж з однієї маленької насінинки. Яка за випадкових благополучних обставин впала на придатний ґрунт. За таких випадкових обставин знайшла в собі силу і наснагу вступити в радісну гру під назвою життя. Проросло! Пустило коріння у найглибші простори землі. Так глибоко, що й годі уявити. Доторкнулось до глибин.
Велике дерево починалось як і все в цьому житті – з насінини, яка пустила маленький паросток, що згодом перетворився на стебельце. Завтовшки з травинку. Як кажуть мудрі: великий шлях починається з першого кроку.

Ось так простежується життя з погляду на час одної рослини, що багато чого «побачила» і пережила. Була насінинкою, паростком, стала великим деревом. Під кінець – поліном, і врешті решт – димом. Але і на дим чекає свій шлях…

Дим підіймається вверх, розчиняється у атмосфері. З повітрям і вологою. Він стає одною з складових води, що опускається на Землю тихими росами і проливними дощами. Дощі та роси падають на ліси і луги, міста і села. А десь лежить насінина, чекає на тепло і коли на неї впадуть краплини дощу. З привітом від далеких предків. Підживлюючи її та наповняючи.