Похід на ПіпІван (Чорногірський) розповідь.

[hors_bor]

Давно вже пора розказати про зимовий похід в який ходили. Отож, минав перший тиждень безсніжного січня. Я ловив себе на думці шо відпустка підходить до кінця, хоч займався корисними справами, але нікуди не їздив. Вечірню тишу розсік телефонний дзвінок. Телефонувала моя подруга Оксана і зробила пропозицію від якої я не міг відмовитись. Піднятись на Чорногору (ПіпІван) зимою було одним з того чого я ше не робив, але варто спробувати. Це було надто заманливо. Оксана знала до кого звернутись з такою шальоною пропозицією і попала в яблучко. Вирішили шо виїжджаємо за два дні, так і зробили.І ось ніч з 11 на 12 січня, ми зустрічаємось на головній автостанції Тернополя, десь за пів години має відправитись наш автобус до Франківська.

Але пригоди почались з моменту коли ми підійшли до каси, щоб взяти квитки. Виявилось, що автобус яким ми планували добиратись "вже давно не ходить". Хоч на сайті в розкладі було чорним по білому написано, шо ходить. Все миттю змінилось. А плани всі полетіли шкереберть, можливо хтось на нашому місці вже би розійшовся по домах спати, але не ми. В нас почався "план Б", ми почали розглядати всі варіанти альтернативних способів добирання. Зійшлись на тому шо треба їхати автостопом. Далі ми викликали таксі яке довезло нас до місця на якому можна пиняти машини. Не встиг я дорозказувати байку про якусь з моїх автостопних поїздок, як нам спинилась перша автівка. І вдень не завжди так швидко ставали.) Нічний автостоп почався вдало. Чоловік їхав до Чорткова, а нас висадив на повороті до Франківська в Дружбі. 

  

На цій точці нам довелось затриматись вже на більше часу. Десь біля пів години. Але добрі люди всюди, на заправку підїхав далекобійник який їхав в Франківськ і взяв нас з собою. Поки їхали розмовляли про всяке, і ще мали надію встигнути на "раховоз", водій теж старався, але спізнилиь на 20 хв. Насправді варіант з запізненням на поїзд теж був хороший, оскільки з'являлась нагода зайти до В.Д. і позичити джіпеес, що Оксана і зробила поки я дрихнув у привокзальній кафешці. 

 

Пройшло ще трохи часу і ми сіли на автобус що прямував до Верховини. Висадились в селі Ільці біля повороту на Дземброню десь біля ~9 години. А там поки я витягував рюкзаки з автобуса Оксана зговорилась з двома місцевими жителями шо вони нас підкинуть на кілька кілометрів вперед. Підїхали ми з ними здається до повороту на Бистрець, і звідти до Дземброні вже йшли пішки. опинились там бл. 11 години. Знайшли вихід на "синю" стежку, так почалось наше сходження на гору.

  

Коли я побачив це дерево, то воно чомусь нагадало мені твір есе, яке я колись написав і опублікував його тут. Красиве ж дерево!

Ми йшли, трохи розмовляли і безмовно насолоджувались довколишніми краєвидами. На щастя видимість була відносно хороша. До полонини Смотрич з нами підіймались троє хлопців, такі типу круті, з снігоступами вчепленими на рюкзакиі т.п. Ми вже були подумали шо будемо мати попутників, але біля колиби їх чекав товариш і вони пішли туди грітися і певно зустрічати старий НР. Ну а ми пішли далі. Чим вище ми заходили тим холодніше робилося і ми почали вкриватись дрібним інеєм. Все: вуса, волосся, рюкзаки. Такий самий іній вкривав і дерева. 

  

На підході до позначки 1596 м. н.р.м. видимість погіршилась, але радісний настрій від сходження тільки наростав!

Коли дійшли до першого з Вухатих каменів, то зробили такий бажаний перепочинок, перекусили ще не підмерзлими фруктами і зорієнтувались. 

    

Дорогу на ПіпІван через г. Вухатий камінь ми вибрали не випадково, була інформація, що район г. Смотрич лавинонебезпечний. А ми рухались вздовж по каменях, аж коли дійшли до вершини Вухатого каменя (1864 м.). На той час світловий день підходив до свого кінця.

Так звітам стежкою навпростець ми дійшли до вказівника на перемичці, який пропонував нам продовжити рух на ПіпІван, або заночувати біля руїн туристичного притулку. Ми для себе вирішили, що нічного автостопу нам досить. І нічний штурм гори це би було для нас закруто.) Тому вдало скотилися, з'їхали на сраці і збігли в сторону тих руїн, але їх не знайшли. Зате знайшли зручне пологе місце біля смерічок, де й розклали намет. 

  

Ночувати в наметі на високогірї взимку було настільки тепло і комфортно наскільки може бути. До речі до такої ночівлі треба бути готовим не так фізично, як ментально. Як показала практика різні подуви вітру і гілля яке хитається і треться об намет може здатись рухами звіра який "тусується" біля намету. І це може налякати. Насправді не такий страшний звір як нам малює уява, а в нашому випадку як виявилось ніяких кабанів не було і ми далі спали спокійно.

Так добре спалось, шо ранок до нас підкрався непомітно. Коли ми прокинулись, то було ясно шо нас за ніч гарненько так присипало сніжком. Я потягнувся до горнятка з соняшниковим насінням яке поставив пророщуватись, але все замерзло. Прийшлось відколупувати. Фрукти були підмерзлі, але їстівні... Зранку я розібрався як відмічати точки на джіпеес і перше шо відмітив то місце ночівлі про всяк випадок. Погода була сильно змінилася, за ніч випало багато нового снігу, падав він і тепер. Видимість дуже низька. І коли ми зібрались на годиннику був вже не ранній ранок. Ми адекватно оцінили всю ситуацію і вирішили піднятись на ПіпІван другим разом. Вже позаду і ще попереду в нас було багато пригод. Скрутили намет і я зробив останні того дня фото і відеозапис. Акумулятори фотоапарата відмовлялись працювати у такий холод і вітер. Я зазняв Оксану на фоні снігового карнизу, що обвалився і який міг утворити лавину. 

І ось починався наш маршкидок у зворотню сторону. Назад до Дземброні. Ми піднімались до вказівника від якого спустились вчора. Гора була вкрита твердим снігом, вякий треба було добре "встукувати" ноги, щоб закріпитись. І тут я вперше опинився в ситуації, коли могли бути корисними "кішки", на власному досвіді зрозумів для чого вони. Але ми швидко піднялись вверх. Взяли курс на Вухатий камінь. Видимість низька, все довкола біле. Цілковите царство зими і снігу. Тут треба мати витримку і спокійну вдачу, щоб сприймати такий стан речей адекватно і відповідно поводитись. Як показала практика від доброго настрою багато що залежить, а інколи все. Тут треба вміти його підтримувати. Нам вже не так холодно як було на початку бо ми рухаємось. Рух це життя!

Але був настав такий момент, що не було впевненості де ми знаходимось, чи біля першого в звороті каменя (одного з них), чи біля гори Смотрич. І тут в поміч прийшов джіпеес, до того я таким не користувався. Орієнтувався по показниках висоти і відносно місця ночівлі відзначеного на мапі, в подальшому інших відзначених місць. Інших орієнтирів (крім річок і рельєфу) на джіпеес небуло або я не вмів їх "читати"   До речі, щоб глянути в джіпеес і карту приходилось зупинятись і розстібати пазуху, де я його ховав від холоду (інакше б воно не працювало). Зупинятись-розстібатись коли дує вітер ой як не просто. Тобто екстріму різного в нас було пребагато. Щоб тримати свій дух в радості я наспівував якусь мантру.

Але нам щастить. Враз я почув Оксану яка сказала що бачить людей і вказала мені напрямок, я дивлюсь і бачу щось не можу зрозуміти чи то якісь дерева там чи люди... Як виявилось таки люди, ми почали їм гукати. То була група з ~6-8 людей. Двоє з них з нами розмовляли і сказали нам, що ми таки біля Вухатого каменя і це нас дуже обрадувало.
Далі ми вже тримали шлях від каменя до каменя. Але приходилось триматись лівої сторони, бо справа намело такі "карнизи" шо один зайвий крок міг надто багато коштувати. Оксана казала шо зозаду ніби когось бачила, але тяжко було повірити що в цей час тут йде ще хтось...

А ми спускались все нижче. І вже минули останній нормальний орієнтир - великий камінь. Далі каменів не було, а навкруги тільки сніг. Я відмітив той камінь на приладі і нам тре було рухатись далі. Ми не знали точно біля якого з каменів знаходились і як пізніше виявилось пропустили поворот направо згідно з синім маршрутом (бо заважали карнизи). Продовжили спускатись прямо по хребту. Нам вже зустрічались перші дерева, ми побачили ліс. Це орієнтир. якось я побачив якісь нерівності на снігу і припустив шо це людські сліди. але хто зна, може це вітер так понадував. Ми пройшли ще далі і дуже зраділи, бо я провалився в чиїсь старі заметені снігом сліди. Далі їх було видно все чіткіше і чіткіше. Це була добра новина для нас, бо ми розуміли що ці сліди ведуть до людей - до цивілізації. 

Сліди петляли лісом а ми по них. Була вже десь друга половина дня. Потім сліди вийшли до потоку і йшли вздовж нього. І ми туди ж. Поки ми так йшли то не раз і не два переходили той потік. І на ньому нас таки догнала група з кількох хлопців, які в свою чергу йшли нашими слідами. Так йти разом було вже цікавіше. Ми переходили річку по камінцях, по впалих стовбурах дерев і перестрибували її. Оксана навіть ненароком наступила на слизький камінь і намочила ногу, але швидко опанувала себе і продовжила рух. Ми хотіли пошвидше прийти до Дземброні. Пізніше хлопці обігнали нас. А як виявилось спускались ми вздовж потоку Мунчель. 

Коли спустились в село то якраз стемніло. Ми все встигли. Зупинились у місцевої жительки яка прихистила нас в дерев'яній хатці з пічкою і електрикою. То був величезний комфорт порівняно з попередньою ночівлею, я навіть знайшов там магазин де купив чаю і трохи печива. Вечір був під звуки дримби і тріскотіння полум'я. Ми позасинали швидко, а коли прокинулись то було таке враження ніби лягли спати хвилину тому назад.

Зранку ми сіли на автобус. Тобто як сіли, про автобус ми знали зі слів місцевих жителів і навіть не були до кінця впевнені коли саме він має бути і де саме. Але це не вперше. Я вирішив побігти до місця вірогідної зупинки автобуса, біжу такий, дивлюсь а там люди стоять на мості, шось чекають, може автобуса? Підійду думаю спитаюсь...

- Добрий день...
- О, добрий день, ви якраз вчасно,зараз автобус приїде!
Всі питання відпали. Все прекрасно. Озираюсь і бачу як йде Оксана. Ше пів хвилини і над'їжджає автобус. І ось ми їдемо і спілкуємось з іншими гориходцями. Як виявилось ми йшли саме їхніми слідами, розказали їм шо вже по наших слідах спускалась ше одна група. І жартували, шо то ми тепер проклали новий третій маршрут на гору ПіпІван... На якійсь із зупинок автобус підібрав ту саму групу яка догнала і обігнала нас на потоці. Ми їх впізнали. Отак всі зустрілись в одному автобусі і ділились одне з одним враженнями...

P.S. Це був досить складний похід, під час якого отримано масу корисного досвіду. Це був виклик самим собі. Це була планка нашого рівня і в цьому поході ми її добряче підняли! А для Оксани то був перший зимовий похід і вона виявилась таки крутою.