Шипіт - країна де ночує Сонце. ч. 1
Aug. 22nd, 2012 12:00 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
hors_borНарешті вирішив забабахати повноцінний запис про цьогорічну поїздочку на Шипіт=)
Шипіт - Добирання.
Добирався я з Тернополя не як минулого року через Львів, а здавалось би простішим і коротшим напрямком. Через Бережани, дорогою М12. Починалося все добре, в Тернополі перша ж машина яку я спробував застопити зупинилась і підкинула мене до Бережан. В Бережанах я ще походив, попив водички в джерелі на центральній площі, купив суперклей, розпитався людей куди далі йти і пішов. Цього разу прийшлось трохи почекати, як підібрала мене наступна машина, що завезла у Рогатин і висадила біля костелу.
Було дуже спекотно і я знову хотів пити, йшов на трасу де мав зупиняти машини, переді мною йшла якась дівчинка, яку я вирішив догнати і розпитатись про дорогу, так і зробив, їй було зі мною в одну сторону, тож йшли разом, розговорилися... Я розказував куди їду, звідки, як...
Питаюся: - Чи є тут якесь місце де можна дістати кусок картону шоб написати на ньому назву міста куди я їду?
А вона каже: - Не знаю, але я тут недалеко живу, майже прийшли, збігаю і принесу тобі якусь картонку, ти тільки почкай...
- Ого...добре, дякую=)
- Може тобі ще щось потрібно?
- Водички, якщо можна... Кажу, вона йде. А я випромінюю безмежну радість і позитив від такого доброго ставлення. Стою, чекаю, витягую з наплічника папірець з ручкою, пишу номер свого мобільного і імя, складаю папірець, чекаю...
Приходить, приносить не те що кусок картону, а цілий ватман і пляшку холодної води, я напиваюсь, вгамовую спрагу. Якщо вона набирала воду з крана, то смію замітити що в дрогобицьких кранах подають дуже добру воду, без всяких присмаків і хлорки.
Кажу: - Ооо...дякую, ого цілий ватман, мені треба всього кусочок, то забагато, давай я відріжу собі трохи, а решту залиш собі...
Вона така: - Та шо ти, тобі в дорозі більше пригодиться... Витягую при цьому ножа, пробую різати а виходить криво...
- Блін..! - От бачиш, я ж казала...склади його і зможеш використовувати кілька раз... - Ок..!
Я складаюсь, знову пю воду з пляшки, вирішив не брати її з собою бо завелика. Віддякуюсь дівчинці за таку доброту, вона розпитує чи не страшно так подорожувати і чи безпечно? Я відповідаю, потім даю папірець з номером...
Кажу: - Будеш в Тернополі, дзвони!
Потім розпитую чи була вона в Тернополі, розповідаю яке то файне місто, ми прощаємось, я йду... І є ж добрі люди на світі!
Приходжу на місце автостопу, пробую зупиняти машини, тут вже вони їздять не так часто. Через деякий час зявляється ще один стопер, як потім виявиться викладач ВУЗу в Бережанах, що запізнився на автобус. Стоїмо разом, говоримо, потім нам зупиняється місцевий житель який підвезе нас до одного із сіл. Поки їхали теж було про шо поговорити, про освіту і життя, він розказував шо підпадає під скорочення, можливо поїде за кордон...
Висадили нас в Княгиничах, це половина дороги від Рогатина до Ходорова. Тут то я і завис... Сонце шкварить, машин їде мало і то не зупиняються. Я немало там постояв, це все надоїло і вирішив йти по дорозі вперед, так і зробив, вийшов за село, дійшов до автобусної зупинки вже іншого села, там далі пробував застопити хоч когось, поки не приїхав автобус до Ходорова в який я нероздумуючи і сів. Час вже грав проти мене... Прийшлось заплатити пару гривень.
Висадив той автобус мене в незручній місцині для стопера, на автостанції посеред міста. Всі мої спроби пояснити людям шо мені не автобус потрібен і розпитати про то як добратись до траси виявилися марними; так я діждався іншого автобуса, який завіз мене у Стрий, по збігу обставин безплатно.
Там я знову висадився на автостанції і мав вимушену прогулянку містом. Захавав морозиво, попив водички в бюветі. За рекомендаціями людей сів на маршрутку яка завезла мене у приміське село Дуліби(?), де я вийшов на трасу Київ-Чоп, там і завис...знову, довго висів; десь біля трьох годин, вже йшло до вечора і в голові снувалися думки про то як я там буду ночувати. Як потім виявилось місце то є не дуже вдалим для стопу. Але постояв я ше трохи з табличкою, і зупинився мені дід на ланосі. Хороший такий; їхав швидко і підбирає всіх стоперів, на задньому сидінні вже сиділа молода подружня пара, яким треба добратися по трасі до якогось села. Ми так мінімально розговорилися:) Машина прямувала до Мукачева, по дорозі зупинялись випити води біля джерела, їхали з швидкістю не менше 100км\год, в салоні панувала гарна атмосфера, принаймні їм було цікаво то шо я розповідав, нормально так проїхавши разом машина зупинилася і вони вийшли, попрощились ми так ніби були до того хорошими знайомими. Далі їхало нас з водієм вже двоє, на дворі було темно. Їхали як завжди швидко, говорили мало. Ото так їдемо...їдемо, аж бачу на узбіччі хтось хоче нас спинити, кажу:
- Там хтось був...
А він вже тиснучи на гальма: - Знаю, бачив. І ми майже різко починаєм зупинятись, хоч до того їхали зі швидкістю більше 100км\год. Зупиняючись ми даличенько відїхали від них, сидимо кілька секунд чекаєм... А чо сидіти, дідок виходить, за ним виходжу і я, розгледілись навкруги, до нас швидким темпом йдуть якась жіночка і дівчинка, а ми шо...ну назустріч їм йдем, зустрічаємось, вони:
- Ого, то це ви нам зупинились?! Він: - Ну звичайно, а кому ж іще..?! - А ми вже думали шо в такій темноті ніхто нам не зупиниться, автобуси то вже не ходять... - Ну хтось же мав зупинитися... Каже, допомагаючи донести до машини сумку. Грузимось, їдемо далі, жіночка виявляється везе чорниці, назбиравши їх у місевих лісах. От і була тема розмови, поки з ними їхали то говорили про чорниці-афини, про то які вони корисні і всяке таке...) Потім вони висадились, а водію на знак подяки відсипали трохи чорниць. Ше трохи проїхавши ми добрались до Нижніх Воріт, де був мій поворот з траси Київ-Чоп, за то що він мене довіз домовлялись шо я йому заплачу символічну суму, зійшлись на пяти гривнях:) Я подякував і вийшов, на дворі вже була повноцінна темнота, годинка десь так 22-га.
Попрямував я в сторону Воловця пішки, дорога та не освічується, було темно і машин ніяких не їздило, але мені було норм. Трохи пройшов, побачив ззаду світло, зупинив мікроавтобус і він довіз мене до самого Воловця. Далі мені треба було вирішувати чи лишатись там ночувати чи рухатись в сторону Подобця, подзвонив до своїх, які вже були добралися на Шипіт і мене чекали, порадився і вирішив таки не зупинятись. І тут вже мені належало йти своїм ходом...надія хіба на випадкову машину але дуже мала, а шо мені, я йшов.) Вийшов з Воловця, йшов якимось селами. В одному з сіл зупинив молодого місцевого дуже доброзичливого жителя на бусі, він мене досить добре на кільканадцять кілометрів підкинув вперед, коли я виходив то не лише я йому шось добре побажав, але й він мені щасливої дороги. На годиннику було за першу годину ночі.
В карпатських селах звернув увагу на таку будову, вона мені видалась дуже нетиповою, беручи до уваги місцевий тип архітектури. Дивлячись на фото внизу можна подумати шо воно зроблене будь де, але тільки не в карпатській місцевості. Це готельний комплекс. Сфотографував, пішов далі вперед, на балконі побачив когось з відпочивальників, махнув йому "привіт" рукою, а він гукає: - Заходь давай до нас, переночуєш... - Ні, мені треба йти, кажу... - Але дякую за пропозицію!
Шипіт - Добирання.
Добирався я з Тернополя не як минулого року через Львів, а здавалось би простішим і коротшим напрямком. Через Бережани, дорогою М12. Починалося все добре, в Тернополі перша ж машина яку я спробував застопити зупинилась і підкинула мене до Бережан. В Бережанах я ще походив, попив водички в джерелі на центральній площі, купив суперклей, розпитався людей куди далі йти і пішов. Цього разу прийшлось трохи почекати, як підібрала мене наступна машина, що завезла у Рогатин і висадила біля костелу.
Було дуже спекотно і я знову хотів пити, йшов на трасу де мав зупиняти машини, переді мною йшла якась дівчинка, яку я вирішив догнати і розпитатись про дорогу, так і зробив, їй було зі мною в одну сторону, тож йшли разом, розговорилися... Я розказував куди їду, звідки, як...
Питаюся: - Чи є тут якесь місце де можна дістати кусок картону шоб написати на ньому назву міста куди я їду?
А вона каже: - Не знаю, але я тут недалеко живу, майже прийшли, збігаю і принесу тобі якусь картонку, ти тільки почкай...
- Ого...добре, дякую=)
- Може тобі ще щось потрібно?
- Водички, якщо можна... Кажу, вона йде. А я випромінюю безмежну радість і позитив від такого доброго ставлення. Стою, чекаю, витягую з наплічника папірець з ручкою, пишу номер свого мобільного і імя, складаю папірець, чекаю...
Приходить, приносить не те що кусок картону, а цілий ватман і пляшку холодної води, я напиваюсь, вгамовую спрагу. Якщо вона набирала воду з крана, то смію замітити що в дрогобицьких кранах подають дуже добру воду, без всяких присмаків і хлорки.
Кажу: - Ооо...дякую, ого цілий ватман, мені треба всього кусочок, то забагато, давай я відріжу собі трохи, а решту залиш собі...
Вона така: - Та шо ти, тобі в дорозі більше пригодиться... Витягую при цьому ножа, пробую різати а виходить криво...
- Блін..! - От бачиш, я ж казала...склади його і зможеш використовувати кілька раз... - Ок..!
Я складаюсь, знову пю воду з пляшки, вирішив не брати її з собою бо завелика. Віддякуюсь дівчинці за таку доброту, вона розпитує чи не страшно так подорожувати і чи безпечно? Я відповідаю, потім даю папірець з номером...
Кажу: - Будеш в Тернополі, дзвони!
Потім розпитую чи була вона в Тернополі, розповідаю яке то файне місто, ми прощаємось, я йду... І є ж добрі люди на світі!
Приходжу на місце автостопу, пробую зупиняти машини, тут вже вони їздять не так часто. Через деякий час зявляється ще один стопер, як потім виявиться викладач ВУЗу в Бережанах, що запізнився на автобус. Стоїмо разом, говоримо, потім нам зупиняється місцевий житель який підвезе нас до одного із сіл. Поки їхали теж було про шо поговорити, про освіту і життя, він розказував шо підпадає під скорочення, можливо поїде за кордон...
Висадили нас в Княгиничах, це половина дороги від Рогатина до Ходорова. Тут то я і завис... Сонце шкварить, машин їде мало і то не зупиняються. Я немало там постояв, це все надоїло і вирішив йти по дорозі вперед, так і зробив, вийшов за село, дійшов до автобусної зупинки вже іншого села, там далі пробував застопити хоч когось, поки не приїхав автобус до Ходорова в який я нероздумуючи і сів. Час вже грав проти мене... Прийшлось заплатити пару гривень.
Висадив той автобус мене в незручній місцині для стопера, на автостанції посеред міста. Всі мої спроби пояснити людям шо мені не автобус потрібен і розпитати про то як добратись до траси виявилися марними; так я діждався іншого автобуса, який завіз мене у Стрий, по збігу обставин безплатно.
Там я знову висадився на автостанції і мав вимушену прогулянку містом. Захавав морозиво, попив водички в бюветі. За рекомендаціями людей сів на маршрутку яка завезла мене у приміське село Дуліби(?), де я вийшов на трасу Київ-Чоп, там і завис...знову, довго висів; десь біля трьох годин, вже йшло до вечора і в голові снувалися думки про то як я там буду ночувати. Як потім виявилось місце то є не дуже вдалим для стопу. Але постояв я ше трохи з табличкою, і зупинився мені дід на ланосі. Хороший такий; їхав швидко і підбирає всіх стоперів, на задньому сидінні вже сиділа молода подружня пара, яким треба добратися по трасі до якогось села. Ми так мінімально розговорилися:) Машина прямувала до Мукачева, по дорозі зупинялись випити води біля джерела, їхали з швидкістю не менше 100км\год, в салоні панувала гарна атмосфера, принаймні їм було цікаво то шо я розповідав, нормально так проїхавши разом машина зупинилася і вони вийшли, попрощились ми так ніби були до того хорошими знайомими. Далі їхало нас з водієм вже двоє, на дворі було темно. Їхали як завжди швидко, говорили мало. Ото так їдемо...їдемо, аж бачу на узбіччі хтось хоче нас спинити, кажу:
- Там хтось був...
А він вже тиснучи на гальма: - Знаю, бачив. І ми майже різко починаєм зупинятись, хоч до того їхали зі швидкістю більше 100км\год. Зупиняючись ми даличенько відїхали від них, сидимо кілька секунд чекаєм... А чо сидіти, дідок виходить, за ним виходжу і я, розгледілись навкруги, до нас швидким темпом йдуть якась жіночка і дівчинка, а ми шо...ну назустріч їм йдем, зустрічаємось, вони:
- Ого, то це ви нам зупинились?! Він: - Ну звичайно, а кому ж іще..?! - А ми вже думали шо в такій темноті ніхто нам не зупиниться, автобуси то вже не ходять... - Ну хтось же мав зупинитися... Каже, допомагаючи донести до машини сумку. Грузимось, їдемо далі, жіночка виявляється везе чорниці, назбиравши їх у місевих лісах. От і була тема розмови, поки з ними їхали то говорили про чорниці-афини, про то які вони корисні і всяке таке...) Потім вони висадились, а водію на знак подяки відсипали трохи чорниць. Ше трохи проїхавши ми добрались до Нижніх Воріт, де був мій поворот з траси Київ-Чоп, за то що він мене довіз домовлялись шо я йому заплачу символічну суму, зійшлись на пяти гривнях:) Я подякував і вийшов, на дворі вже була повноцінна темнота, годинка десь так 22-га.
Попрямував я в сторону Воловця пішки, дорога та не освічується, було темно і машин ніяких не їздило, але мені було норм. Трохи пройшов, побачив ззаду світло, зупинив мікроавтобус і він довіз мене до самого Воловця. Далі мені треба було вирішувати чи лишатись там ночувати чи рухатись в сторону Подобця, подзвонив до своїх, які вже були добралися на Шипіт і мене чекали, порадився і вирішив таки не зупинятись. І тут вже мені належало йти своїм ходом...надія хіба на випадкову машину але дуже мала, а шо мені, я йшов.) Вийшов з Воловця, йшов якимось селами. В одному з сіл зупинив молодого місцевого дуже доброзичливого жителя на бусі, він мене досить добре на кільканадцять кілометрів підкинув вперед, коли я виходив то не лише я йому шось добре побажав, але й він мені щасливої дороги. На годиннику було за першу годину ночі.
В карпатських селах звернув увагу на таку будову, вона мені видалась дуже нетиповою, беручи до уваги місцевий тип архітектури. Дивлячись на фото внизу можна подумати шо воно зроблене будь де, але тільки не в карпатській місцевості. Це готельний комплекс. Сфотографував, пішов далі вперед, на балконі побачив когось з відпочивальників, махнув йому "привіт" рукою, а він гукає: - Заходь давай до нас, переночуєш... - Ні, мені треба йти, кажу... - Але дякую за пропозицію!
Далі я дійшов до так званого "перевалу", дорога там набирає форму серпантину; ото піднявся до одного з поворотів, по обидві сторони ліс, досить мило, хтось можливо б і злякався. Почув що знизу наздоганяє машина, піднімається, я став якраз за поворотом, пробую пиняти, вдалось!
Кажу: - О, дякую що зупинились! А вони: - Та немає за що, як же ми могли не зупинитись тут тобі в таку темноту? Розговорились, виявляється один з тих хто їхав вчиться в Тернополі. Світ тісний:) Так я добрався до Пилипця.
А звідти до шипітської поляни здавалось би вже рукою подати, але на дворі ніч, а я не знаю куди правильно повернути, точніше не бачу бо таки темно, блуджу. Так, пройшовши все це мені прийшлось заночувати на узбіччі дороги в Пилипці. До поляни де всі я добрався вже під ранок нового дня...
Кажу: - О, дякую що зупинились! А вони: - Та немає за що, як же ми могли не зупинитись тут тобі в таку темноту? Розговорились, виявляється один з тих хто їхав вчиться в Тернополі. Світ тісний:) Так я добрався до Пилипця.
А звідти до шипітської поляни здавалось би вже рукою подати, але на дворі ніч, а я не знаю куди правильно повернути, точніше не бачу бо таки темно, блуджу. Так, пройшовши все це мені прийшлось заночувати на узбіччі дороги в Пилипці. До поляни де всі я добрався вже під ранок нового дня...
Світ не без добрих людей;)
