hors_bor: (Default)
Сьогодні я розкажу про концерт фортепіанної класики, на якому мав радість побувати сьомого квітня у Львові. Дійство відбувалось на сцені театру ім. Лесі Українки. І я дуже радий, що поїхав і сповна поринув у атмосферу музичних чар і магії. Анфіса Бобильова - віртуозно володіє інструментом і виступає чарівницею-провідницею в паралельні Світи.

І ось почалось музичне дійство з твору Моцарта (Соната D-dur K. 311) музика з перших хвилин налагоджує внутрішній стан і підносить емоційно.
І магія звуку спроможна переносити нас кудись, наприклад до затишного лісу, де повіває свіжий вітерець граючись із листям дерев. Так було, коли Анфіса заграла етюд Ф. Ліста "Шум лісу".
Далі виконувались прелюдії С. Рахманінова які були для мене ніби виходом з лісу повільними кроками. Ось так йду, над головою світить сонце і літають птахи, попереду поле з квітами, озираюсь, а там ліс з якого щойно вийшов.

Але найглибинніша подорож у мене була під час виконання Анфісою такого медитативного твору Моріса Равеля "Відображення". Тоді зір розфокусувався, м'язи шиї повністю розслабились і голова прийняла найзручніше положення для слухання. І ось я потрапляю до чарівної галявини посеред лісу з різнокольоровими цвітами і могутніми красенями-древами. Це щось нове, сюди мене ще не заносило... йду вздовж річечки, що тече через весь ліс. Доходжу до скелі, де плато обривається а річка перетворюється на водоспад. Стою на краю скелі і спостерігаю за безкраєю красою. Внизу чути шум води. Спускаюсь вниз і йду далі інколи озираючись на цей водоспад. Доходжу до стежки, що кудись веде, і мене повела. Так цікаво. І ось приходжу до затишного будиночка, там ростуть дерева з смачними плодами, ягоди. Ми їх збираємо, тут виявляється крім мене теж є люди...
На завершення концерту були емоційні і експресійні прелюдії Б. Лятошинського. Які здіймають над землею і несуть десь далеко і високо де у шаленому вирі переплітаються всі з п'яти стихій!


Дуже заслуховувався, тому фото майже не зробив. Для ілюстрації фото кількарічної давності.
 
До речі в місті Хмельницький, 12 квітня можна буде також побувати на концерті в обласній філармонії і теж насолодитися майстерною грою Анфіси Бобильової.

Додаю також видиво, де зазняв коротенький уривочок.
hors_bor: (Default)

 А ви будь коли бачили як дим виривається з комина? Задумувались про шлях довжиною в життя, який йому довелось подолати? Ось він граючись із вітром випурхує, такий сивий між падаючих сніжинок. Він покидає попіл в каміні. Такий в нього кінець початку.

Але де йому довелось побувати до цього і скільки на своєму шляху побачити? Він же раніше то і не димом був! Вважав себе поліном. Звичайною твердою полінякою, серед маси інших собі подібних.

Кількома днями перед цим їх привезли великою машиною у двір, нашвидкоруч вивантажили, але дбайливо поскладали у дровітню. А ще зовсім недавно масивний лісовоз продираючись серпантиновим бездоріжжям з трійкою лісорубів піднімався до нього, коли воно ще було цілісним деревом. Справжнім таким великим деревом. І знову ж таки – одним з багатьох собі подібних. В компанії менших чи більших. Допоки роздався звук бензопили… і земля стала так близько.

До цього ж древо шелестіло при вітрі та протистояло натискам сильних негод, раділо кожної весни. Дерева обходяться без метушні, але теж рухаються. Їх рух стремить одночасно вниз і вгору. Зміцнюючи глибинне коріння воно тягнеться до сонця. Воно залишалось непорушним і разом з тим росло.

Читати далі )
hors_bor: (Default)


Душа радіє, світ співає
Щастя лине до нас, прилітає
Любов оточує нас, наповняє
Спокій приходить до нас, окружає
Сила прокидається в нас, окриляє
В тіло енергія проникає, оздоровляє
Радість наповнює нас, звеселяє
Світотворчість в наших руках
Ми це знаєм!

Світ

Oct. 1st, 2016 12:51 am
hors_bor: (Default)
Перевернуті дерева, повростали коріннями у небо
Дерева обдаровують плодами землю
Люди чекають тої пори року
Коли посиплються черешні, яблука, горіхи
Лише злі люди не люблять цю пору
В них карма погана, дерева не люблять їх теж
І падають на їх  голови тверді яблука і гострі каштани
Перевернутий світ, він такий неправильний
Дощі там падають із землі на небо
А небо відповідає рясними опадами фруктів
Ніхто не може зірвати, тільки підібрати
hors_bor: (Око)
 Спокійна ніч і тиша є на дворі, і лише аркуш паперу навстіж відкритого записника хитається від прохолодного вітру. На дворі тиша, тиша й тут. Легенька втома в тілі - завтра відпочину, а в думках свіжість, так ніби вічно житиму... Ще вчора був у горах з нею, сьогодні на одинці із думками. Від них я теж і згодом відпочину. Думки ж мої є зараз свіжими як вітер у карпатських горах. Бажаю, щоб лишались чисті без міського смогу, цивілізацій суєти. Усвідомленість холодна, чиста як гірська вода.Впевненість як твердь гори. Сила свідомості та всепроникність розуму мого разом із радістю душі. О, як прекрасно, я відчуваю силу й впевненість в собі. Так сталось, є і буде назавжди!
hors_bor: (Default)
 Випадково знайшов і вирішив запостити віршика, що написав колись...

 
Скоро зима і мене знову нема
Ліхтарні вогні освітлюють сніг
Що паде до ніг, там шурхіт доріг
Я бачу і сніг, і срібло доріг
Мене ж вже ніхто зобачить не зміг
Я йшов десь здаля, де вітер й поля
Холодна земля - така рідна й чужа
25.08.10

Сон.

Jun. 20th, 2014 01:44 pm
hors_bor: (Default)
Приємно інколи під час сну усвідомити те, ще це сон. Тоді йде переосмислення всього, що відбувається. Коли я пробрався в якусь величезну будову, мене помітили і почали переслідувати. Тікаючи забіг в якесь величезне приміщення розмірами з концертну залу, а вони за мною. Тікати далі було нікуди, тож я вирішив підстрибнути вверх до стелі на яких може пару десятків метрів. Переслідувачі були вражені цим і не могли нічого зробити...

І тут я зрозумів що такого в реальному житті бути не може, і я подумав собі "та це ж сон"! А в сні можна робити все що завгодно зі всім і всіма, варто лиш захотіти. Це ж так просто. Я зависав у повітрі, літав з одного кінця зали в інші, опускався, знову піднімався... І тут я вирішив знищити своїх переслідувачів, спалити або підняти вверх і відпустити. Але ця руйнівна дія мені чомусь не вдалася. Мабуть не було наміру. Переслідувачі перетворились на дружніх персонажів у сні, і я вирішив і їх підняти в повітря, без моєї допомоги вони цього не могли. Через мить щастю людей не було меж, своїм доторком до них я піднімав їх в повітря...

До того "усвідомлений" сон у мене був лише раз. Це ж треба таке. Дуже цікава практика. В наступний раз треба буде попробувати щось цікавіше...
hors_bor: (Hors)


Тінь вітру, вишиває на склі знаки сонця
Що померло в пітьмі, стало інеєм
Прохолодно тепер, буде істина
Перестане крутитись галактика
І настане на світі щось нове
Не властиве нам
Зорі підуть із місяцем в Рай!
Розпочнеться щось нове, з'являй...

hors_bor: (Hors)
Зараз мова буде йти про весняну вело мандрівку. Четверо шприхалів вирішили зробити собі відкриття велосезону і проїхатись містами і замками Поділля. Зібрались на форумі, так все і почалось...

Зранку завантажились у поїзд "Тернопіль-Заліщики", вийшли зі своїми залізними конями в Годинківцях, звідти і почали крутити педалі. Першим пунктом нашого маршруту була Скала-Подільська, відстань до неї з точки старту близько 40 км.
IMG_0413
Перенестись в мандрівку )
hors_bor: (няшка)
Пару днів тому, коли не було в мене інтернету, то сидів я біля монітора і в фоторедакторі бавився з тонуванням старої фотки. Слухав музику, а фото вибрав, і робив під настрій. Ось, воно нижче; моє настроєве фото:)
Погрузитись у прострацію... )
hors_bor: (Default)
Прогулюючись якось осінню набережною мав змогу милуватись таким приємним видовищем:) Признаюсь чесно: таких вишуканих поз при поцілунках не бачив до того ще ніколи...)
Багато хто вважає що закоханість це дуже чудово, що це найпрекрасніший стан в душі. Дехто вважає що це всього лиш хімічні реакції в організмі, або й взагалі вид хвороби... Так, не взаємне кохання це напевне хвороба, у тої людини яка відчуває це кохання до іншої довгий час. Як головою об стіну...
Але що б там не говорили, та кохання це приємний стан, а особливо коли все взаємно і є кого кохати:) Тому кохаймося!
P.S Тяжко навіть уявити як вони займаються цим коханням, коли їх ніхто не бачить)))
hors_bor: (няшка)
Якось декілька днів тому в мене пішов спати комп. Виключився під час роботи і все, і більше не загружався...Отже мені прийшлось жити декілька днів без інтернету. Мені здавалось шо я відірваний від Світу. Ще я боявся шо комп вирубався назавжди і вся інфа яка там є пішла до сраки. Трохи пізніше я переконався шо не все ж так погано, але ніяк не спішив щось робити з тим компом, просто забив болт. І весь час який я жив без компа і нету був для мене з цим відчуттям відірваності і жаху від того шо може пропасти купа фоток. Але якось запросив я друга який переставив мені той клятий віндовс (не без проблєм) і стало все на свої місця, і не пропало ніяких фоток, все є. А відчуття відірваності від світу так і залишилось, хоча може це я й не був відірваним від нього, може це...світ відірвався від мене, і то давненько... Але що я знаю точно, так це шо мені було би варта відірватися від компа разом з його цим всепоглинаючим Інтернетом! І вже не боятися шо від чогось мене відірве...адже і так вже повідірвувано все що було можливим.
А щоб не бути таким відірваним буду писати і викладати в блозі все що до того обіцяв.
hors_bor: (Default)
Вирішення долі методом підкидання монетки. Досить дієвий метод зупинитися на чомусь одному, якщо цього бажаєш. Такі роздвоєння в нашому житті бувають часто. Це коли є дві дуже важливі справи, чи події, до яких плануєш долучитися, взяти участь, приєднатися, але вони обидві відбуваються в один час. Тоді приходиться вибирати, інколи й з допомогою такого способу.

Зазвичай з кожної сторони є зацікавлені люди, які хочуть щоб твій вибір був на користь саме тої, в якій є вони. А інколи буває й так, що ти кидаєш монетку за присутності однієї(!) з сторін, а коли вона випадає не на їхню користь, то вони стараються знівелювати рішення монетки різними аргументами, і тобі здається що "ну її в с*аку ту монетку, краще послухаюсь їх", то в таких випадках ніяк не можна відмовлятись від рішення монетки, інакше такий ритуал вирішення долі не має сенсу, значить все таки ти чогось хотів більше, чогось менше, але не однаково! Значить ти зрадиш цьому принципу, а значить і сам собі.

От в мене зараз така ситуація. Але при моєму проведенні цього ритуалу не буде нікого, тому буде легше. А вибирати мені прийдеться між: Всеукраїнськими змаганнями з пішого мандрівництва "Стежками Героїв", про чергову участь в яких мріяв чи не пів року і маршем на Перше травня, який планував і обдумував теж не один місяць...

А тепер: саме у тебе є можливість сказати свою думку стосовно цього, і можливо підштовхнути мене на одну з сторін...
hors_bor: (Default)
Зима...якою чудесною вона може бути, і всі ми можемо відчувати це на собі, помічати цю красу навколо себе, але не всі здатні відкрити очі...просто вийти на вулицю, покинути всі справи і бути заодно з стихією...
Стихія, зима, яка вона велична та сильна і водночас прекрасна...вона сильна, її красу помічають не всі, її вбивчу красу і її силу, але свою силу вона все ж примушує помітити. Силу холоду і падаючого снігу...цих маленьких часточок води яку пройняла стихія холоду, стихія нерухомості, стихія яка все залишає на пізніше...стихія яка творить красу по своєму, і їй не потрібні для цього трави зелені чи квіти пахощами яких наповнюється вся сутність істоти що опинилась серед природи, яка є її частинкою...навіть хлюпіт чистих кришталевих вод не є тут потрібним.
Тут потрібна тиша, тут володар спокій, тут все підвладне стихії, все стає мертвим і нерухомим, якщо не засинає у теплі, якщо не знаходить енергії для життя...Смерть тут союзниця стихії, а сон її помічник.
Все зупиняється під натиском величі славної стихії, і лише думки вирують та навіюють свої ілюзії а також бажання, які здаються цілком здійсненними, а це тому, що стихія пробирається і в твої думки - вона не навіює тобі непотрібних мрій і бажань про які думають плебеї рахуючи гроші.
Стихія разом із снігом і зимним вітром навіює тобі прекрасні думки про вічне...вона спрямовує мене кудись далеко, туди куди не всі бажають заходити, боячись, що це щось не те...не те, не те куди заходить мозок людини серед їй подібних. Боячись подумати про себе щось не те...
Але я помічаю вже силу і її величність Стихію, я тепер її маленька частинка, я тепер з нею заодно, я вже добряче находився по скрипучому снігу, який грає і бринить холодною музикою, музикою яку створила її величність Стихія...
Я йду, і знаходжусь на території слави і правління Зими. Я її помічаю усюди, вона всюдисуща, вона вічна на моїй землі, вона пам'ятає більше за мене, вона підкоряє серед свого панування усіх, усіх хто певним чином опинився в її час, в час її панування на цій холодній землі.
Я йду...там де вона все опанувала, і ще не скоро прийде зміна для неї, бо то лише початок. Все навкруги біле, все взяло для себе колір її величі. А мені приємно, приємно що я це все відчуваю, я відчуваю все це всім єством своїм, а чи відчуває стихія мене у її лоні? А вона все відчуває, адже вона є стихією вседержительки Природи, а природа все відчуває і відчуває більше за нас.
А я відчуваю що належу до цієї стихії, це моя стихія, стихія таких як я. Чую падіння кожної маленької сніжинки, кожна падаючи створює ледь чутний звучок - шорох, але всі вони падаючи створюють власну мелодію - мелодію снігу, води яка належить стихії Зими.
Я вдячний цій стихії, що вона подарувала мені хвилини приємних роздумів, роздумів про вічність, сутність життя, роздумів про силу і красу серед прекрасної тиші і снігової музики. Але вдячний не лише я...от до мене долинають звуки дитячого сміху, вони мене звеселяють, додають радості життя і наснаги...гарно дивитися на радісних дітей, які серед морозу, насипів снігу та ялинок що не зупиняють своє життя навіть тепер граються і веселяться, з'їжджають на санках по свіжовипалому снігу, бігають, доганяють один одного, і їм зовсім не холодно, їх гріє радість. І нічого їм більше не треба для того щоб бути щасливими...нічого! Це українські діти які люблять зиму і коли багато снігу. Вони люблять всі пори року. Діти...ще багато не знають, що на них чекає, але все залежить від нас, і трохи від них. Все обов'язково має бути добре...
Крокую далі...інколи озираюся щоб не пропустити чогось незнаного, чогось що може раптом статися, але все навкруги тихо і спокійно, людей не видно, як і не чути...як це прекрасно! Всюди краса одноманіття, всюди падає сніг, накриваючи все живе і не живе...сніг, весь сніг то армія її величності Зими прекрасної стихії, він накриваючи собою завоював усе що накрив, зима все більше і більше утверджує свою владу накриваючи все снігом, без якого існувало б лише її ім'я.
Іду далі...крок за кроком рухаюсь вперед, оглядаюсь, бачу позаду себе яскраве світло жовтуватого відтінку...воно вирізняє себе серед темної і прохолодної зимової атмосфери, здається там тепло, хочеться побігти туди щоб зігрітися, я б так і зробив...побіг би, якби не знав що це омана, що там так само холодно, як і тут, бо не всюди де світло тепло. Бачив як гарно був освітлений той сніг падаючи додолу. Світло зникло, і я побачив проїжджаючу вдалині машину, що повернула. Машина поїхала, світло зникло і все стало як було до того, нічого зайвого, і нічого надобного ось в чому проявляється краса, а коли зима, тоді все саме так , в неї усе є щоб бути красивою, і нічого іншого не треба, вона така як вона є.
Йшов далі про все це думаючи, і все більше відчував на собі її силу. Всюди падав сніг і ці сніжинки все завойовували навколо створюючи свій настрій. Вони й мене завоювали...мій чорний берет зверху притрушений білим снігом, йшов по білому своїми черевиками, а він був на мені своїми сніжинками, лише по довгому шкіряному чорному плащі сніг спадає униз не маючи ніякої змоги притрусити мене. І лише чорний шарф, що огортав всю шию і груди ховався під плащем - нагадував своєю формою трикутник з одним нижнім кутом і двома верхнім. Будучи притрушеним снігом що добре чіплявся по шерстяних волокнах шарф нагадував сиву бороду старого вікінга-скандинавця серед такої їм звичної зимової стихії. Руки без рукавиць, щоб краще відчувати потугу зимових холодів, щоб призвичаїти себе до них і не боятись. Руки хоч і не притрушені снігом, але теж білі від холодів, я їх час від часу розтираю щоб і зовсім холодно не стало, або засуваю руки в рукави одна одної складаючи їх ніби якийсь монах. Але сніг падає по лицю, інколи лоскоче, я терплю бо не хочу витягати руки з рукавів, але коли відчуваю що мороз добряче холодить мені вуха не даючи цим спокою, то витягую долоні з рукавів праву з лівого, і навпаки, при цьому створюю рипіння добряче охололого плаща, розтираю вуха і холоду як не було.
Не боюсь я холодів, адже я біла, сильна і здорова людина, яка не боїться бути часточкою великої природної зимової стихії, яка вміє бачити її красу, а стихія та підкреслює і нашу красу, красу білих людей - вихованців цієї стихії, які звикли завжди удосконалюватись, і ставати все сильнішими на різних рівнях і у різних сферах буття...
Дивно але нас дійсно виховала ця стихія, ми під її впливом стали кращими, і будемо ставати такими й надалі, європейські нації діти цієї стихії, вона примусила нас діяти, вона зробила нас кращими! Я білий...у мене лице біле від холоду, я зрівнявся із кольором снігу, я стаю таким як він білим, холодним, строгим, сильним, я стаю частинкою білого правління, моя душа біла, але одяг чорний. Мій довгий плащ захищає мене від зайвої білоти, адже я не планую ставати настільки білим, що аж мертвим, в моїх планах життя, будучи частинкою стихії...чорною частинкою білої стихії. Але лице ж моє біле...
У світі йде гра, гра чорного та білого, одне доповнює інше, і так завжди, але коли починається хаос і одне заходить на місце іншого, тоді втрачається рівновага, і вже ніщо не має права жити.
Всюди краса у тишині, її порушують лиш звуки падаючих сніжинок, які роблять все навкруги чистим, свіжим та білим, і немає тут місця для чорних плям, бо тут царство правди.

Все таке біле і підвладне природі, видно безлисті дерева, а де не де хвойні. Вони ж не зупиняються навіть у зимку, бо це також і їхня стихія, стихія яка їм допомагає. Серед цих дерев і пануючої стихії я навіть забув, що знаходжусь серед цивілізації. Поглянув у далину і побачив силуети куполів церкви, це гарне видовище! Вони ледь виднілися, бо зима не спала і все завойовували її маленькі піддані - сніжинки, разом із засніженими силуетами церкви в снігу виднілися деякі будинки, теж силуети, ледь проглядалися вежі костелу, вони високі та невимовно красиві серед темряви, мороку що наступала і снігу який все робив свою справу, добру справу, місто неначе завмерло, чи замерзло...тимчасова смерть, де майже неможливо зустріти людей, а ті яких інколи й приходилось зустрічати були заклопотані своїми дрібними справами, і їм було не до цього. Місто було пречудове, холод - син Зими добряче все очистив...так я й відчув чистоту у всіх її проявах. Зима закликала чистоту до себе в гості...вони напевне хороші подруги. Я їх люблю.
Місто пусте, холодне і чисте всі поховалися, і лише міські споруди залишились стояти непорушно.
 Йдучи далі я вже вбачав світло, не знаю звідки воно, я й не хочу знати...просто світло, світло міста. Вежі костелу, воно ще не згасле у напівкруглих вікнах старих кам'яниць, куполи церков...і маса інших красивих, та й не дуже будівель. Від них світло падало вниз, на землю покриту усю снігом...вже не таким білим, з кольором тьмяного віконного світла.
Але все в снігу, не лише земля, а й дерева, дахи всіх будівель що я бачив, і я також в снігу. І всюдисущий слизький холод створює всю цю атмосферу. Дорога по якій йшов була без слідів, була чистою, йдучи далі почав бачити силуети людей, але їх для мене не існувало, я не дивився на них, а був сам із собою.
Дивився на засніжену землю, сніжинки там відблискували сяйвом...ні не золотим сяйвом, а саме величним сяйвом благородного срібла. Так! Саме срібла, здавалося вся стежка посипана сріблом, яке очистило все навкруги. Було прекрасно і велично. Все настільки чисто, що ніщо не має права забруднювати це будь як. Все таке срібне, я згадав минувшину, а ще що срібло завжди мало велику очисну силу яка вбивала різну нечисть що вставала звідти, звідки вже не повинна була вставати.А ще це колір шляхетних людей. Адже золото це не чистий, брехливий, злочинний і вбивчий метал, який тримав у рабстві багато людей, та й зараз тримає, і так буде продовжуватись, з ним пов'язано багато гріхів і зла що творилося і буде творитися, золото є для напівлюдей які не здатні бути в гармонії, і які завжди прийдуть до кінця до того кінця де вони не стануть нікому потрібними, навіть власним родичам і друзям, яким буде потрібне їхнє золото, і так колесо крутиться далі й далі без кінця...
А стосовно срібла, то воно повна протилежність золоту, то чистий метал який має чисті властивості, і для чистих людей, які відійдуть колись у вічність, а не в небуття...А що ж таке вічність? Для кожного вона своя, у неї відійшло багато достойників, які були чистими...такими чистими як і цей сніг, срібний сніг, що мене оточує, сніг що його поширює Стихія, якій зараз підвладне усе, вона зробила все навкруги чистим і срібним. І мені здається ніщо не може заплямовувати цю чистоту! Ніщо крім червоних плям, великих червоних плям, від крові, крові тих хто якимось чином би сміли зазіхнути на цю красу, крові тих хто не посоромився паплюжити велич, і тих хто посмів сперечатися зі стихією - стихією природи, крові тих хто так любить золото більше за життя, тих хто продає життя за те золото, крові тих чорних золотолюбивців, які посміли порушувати неписані закони - закони честі і доблесті, які завжди існували, і будуть існувати всіма віками, як і природа яка виховала з нас достойних людей своїми великими стихіями.

P.S цей твір було написано в кінці 2009 року мною після того як зима добряче мене відморозила, і я не відійшовши від цього стану взяв та й написав.Фото також моє ©.

Про

hors_bor: (Default)
hors_bor

May 2017

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617 18 1920
21222324 252627
28293031   

Style Credit

Page generated Jul. 28th, 2017 04:46 am
Powered by Dreamwidth Studios